Чи думали Ви коли-небудь про те, що між "бажанням" та "потребою" — ціла гама Ваших почуттів, емоцій, тілесних відчуттів, реакцій та проявів? Що всі ці слова означають насправді? Який між ними взаємозв'язок? Чому хтось починає життя "з нуля", а хтось, перебуваючи у схожій ситуації — навіть не намагається і каже при цьому: "так у мене немає початкового капіталу для старту..." Ми всі ставимо собі ці питання чи з позиції спостерігача, чи з позиції учасника. Пошук відповідей на ці питання привів мене до "Базової програми навчання Гештальт-терапії". Особливість мого шляху — і я дуже рада зараз! — У тому, що я потрапила у програму Гештальт-терапії у руслі "діалогової моделі". Після закінчення першого року мого знайомства з гештальтом я вже легко прийняла рішення продовжувати навчання далі. Сьогодні я не ставлю собі питання — це бажання чи потреба! — по-перше, я знаю відповідь, а по-друге — це наповнює моє життя фарбами, подіями, поїздками (міжнародний інтенсив у Таїланді — як Вам?) та поліпшенням тих відносин, які мені були дорогі до знайомства з Гештальтом….. Можна я зараз буду нескромною? - Дуже рекомендую....

Думали ли Вы когда-нибудь о том, что между "желанием" и "потребностью"-целая гамма Ваших чувств, эмоций, телесных ощущений, реакций и проявлений? Что все эти слова значат на самом деле? Какая между ними взаимосвязь? Почему кто-то начинает жизнь "с нуля", а кто-то,находясь в подобной ситуации-даже не пытается и говорит при этом: " да у меня нет начального капитала для старта..." Мы все задаем себе эти вопросы или из позиции наблюдателя или из позиции участника. Поиск ответов на эти вопросы привел меня в "Базовую программу обучения Гештальт-терапии"

Особенность моего пути - и я очень этому рада сейчас! - в том, что я попала в программу Гештальт-терапии в русле "диалоговой модели". По окончании первого года моего знакомства с гештальтом я уже легко приняла решение продолжать обучение дальше.. Сегодня я не задаю себе вопрос-это желание или потребность! - во-первых,я знаю ответ, а во-вторых- это наполняет мою жизнь красками, событиями, поездками (международный интенсив в Тайланде -как Вам?) и улучшением тех отношений,которые мне были дороги до знакомства с Гештальтом... Можно я сейчас буду не скромной? - Очень рекомендую....!

Для мене базова програма стала більшою, ніж просто довготривалою навчальною програмою в одному з напрямків психотерапії — гештальт-терапії, на якій я набула знань та практичних навичок, які дозволили мені працювати з клієнтами, що саме по собі вже чимало і дуже цінно. Я б назвала її для себе програмою, яка навчає життю в тих аспектах, де я не змогла навчитися в сім'ї, школі, інституті... За 5 років я прожила дуже великий, важливий, сконцентрований шматок свого життя серед людей, багато з яких стали і залишилися моїми вчителями, друзями чи колегами. Це не завжди було тільки приємно і радісно, тому що ми зустрічалися на очах один одного з життям у всіх його проявах — а це означає і з болем, і з втратами, смутком, і з огидою і т.п. з “неприємними” її сторонами... Я точно збагатилася чимось неоціненним для мене, що складно описати словами — я "виросла", стала "живішою", набагато добрішою і уважнішою до себе і, відповідно, до людей, що оточують мене. І так, дуже вдячна всім, хто був поряд…

Для меня базовая программа стала больше, чем просто долговременной обучающей программой в одном из направлений психотерапии - гештальт-терапии, на которой я приобрела знания и практические навыки,которые позволили мне работать с клиентами, что само по себе уже немало и очень ценно. Я бы назвала её для себя программой, обучающей жизни в тех аспектах, где я не смогла научиться в семье, школе, институте... За 5 лет я прожила очень большой, важный, сконцентрированный кусок своей жизни в кругу людей, многие из которых стали и остались моими учителями, друзьями или коллегами . Это не всегда было только приятно и радостно, потому что мы встречались на глазах друг друга с жизнью во всех ее проявлениях - а это значит и с болью, и с потерями, утратами, грустью, и с отвращением и т.п."неприятными " ее сторонами... Я точно обогатилась чем-то бесценным для меня, что сложно описать словами - я "выросла", стала "живее", намного добрее и внимательнее к себе и, соответственно, к окружающим меня. И да, очень благодарна всем, кто был рядом ...

Минуло вже три роки, як перестала існувати така важлива складова мого життя як група — моя базова група навчання гештальт-терапії. Ні, ми не розпрощалися навіки, ми зустрічаємося в інших проєктах, зідзвонюємося, з деякими учасниками стали дружити і навіть сім'ями. Але такого феномена, як моя група в тій, колишній формі, вже немає. Чому феномен? Тому що донедавна нічого більш видатного і виключно важливого в моєму житті не трапилося, не рахуючи, звичайно ж, історії мого народження, народження моїх дітей та зустрічі з коханою людиною. І порівняння таке не від бажання надати пафосу моєму відгуку, а від того, що саме ці події зіграли і продовжують грати в моєму житті доленосну, якщо хочете, кармічну роль. Їх можна назвати одночасно і фінішами та стартами, коли те, що в тобі дозріло, раптом стає очевидним, і одночасно відкривається наступний «портал», до якого не ввійти ти не можеш, але що там далі — не відомо. Ось таким фінішем і стартом стала моя базова група другого ступеня. Прихід до неї — результат того, що в мені дозріла впевненість: я можу дозволити собі набагато, набагато більше, ніж звикла завжди про себе думати (до речі, це почуття виникло під час піврічного навчання на першому ступені). До того ж провчившись на псифаку в університеті, попрацювавши психологом у школі, мене ніколи не залишало відчуття зради самого себе, коли я займаюся не своєю справою. Що я могла робити зі своїми професійними знаннями? Вчити інших універсальних законів психології, виправляти їхню поведінку, впливати на їхні вибори? Напевне так. Але це вступало у жорстку конфронтацію з моєю суттю, з моїм життєвим досвідом. Я не виношу насильства і зарозумілості, у будь-якому їх вигляді, навіть у «невинному» і повному благих намірів. Мій шлях один — творчість. А якщо говорити про професійну діяльність — психотерапія, в якій я працюю собою, перебуваючи з людиною навпроти в рівних позиціях. І тільки більш розвинена чутливість, розширене усвідомлення і внутрішня свобода, що зросла, відрізняє мене від нього і дозволяє називатися професійним терміном «психолог». Ось такі якості й вирощуються у процесі навчання у базовій програмі. Іншими словами, це не стільки навчання, скільки проєкт розвитку. Це розвиток своїх усіляких маленьких «я» і, по можливості, наближення до самого себе, до того самого «Я», яке дає і міцні ноги для стійкості, і крила для польоту, і відчуття єдності з людьми, з яких зростає повага до іншого. Після навчання у базовій програмі навіть викладання, читання лекцій набуває дещо іншого змісту, іншої мотивації — не навчити когось, не врятувати чи допомогти, а вступити в контакт з іншим чином думки, життя, поділитися своїм та отримати щось нове від іншого, а головне разом «Пожити», зловити задоволення, бути присутнім у житті одне одного. Якщо порівнювати з довгим життям, то витраченого на те, щоб стати терапевтом, не так багато — всього чотири роки. Однак, наповненість цього періоду людьми, подіями, почуттями, відкриттями та переживаннями створює відчуття, що прожите ціле життя. Групові зустрічі з тренерами, групова терапія, особиста терапія, трійки, інтенсивні, конференції - все перетворюється у душі на маленькі торнадо, після яких все у твоєму уявленні про себе може бути піднято, перевернуто і поставлено з ніг на голову. Почуттів та думок багато, але загальне відчуття — «Я жива! Я у русі!». Життя настільки може змінитися, що на події починаєш дивитися приблизно так: це було до гештальту, а це після, маючи на увазі базове навчання. У сенсі: тоді я була інша (маленька, сліпа, налякана, дурна, як завгодно), а зараз я змінилася (стала дорослою, зрячою, впевненою, усвідомлюючою і т.д.). Люди, які були зі мною протягом цього проєкту, є, кожен тією чи іншою мірою, близькими, які так чи інакше завжди будуть у моєму житті. І інакше бути не могло. Ми всі один про одного знаємо, разом підростаючи, ми одночасно вчилися зближуватися і віддалятися, позначати свої межі, з повагою ставиться до різниці кожного. Дивно змінюється ставлення до тренерів у процесі навчання: від ідеалізації, чарівності чи дистанції та недовіри до взаємного сприйняття, людського тепла та партнерства. Зараз я — гештальт-терапевт, діалоговий терапевт, у мене достатньо клієнтів, для того, щоб почуватися впевненою у цій професії, і так називати себе і плани на власні проєкти. І зараз, згадуючи час, коли я навчалася в базовій програмі, з любов'ю та вдячністю до своїх колег та друзів у групі, до своїх тренерів, я відчуваю, як усе, що було закладено у ці роки, живе і рухає мене по життю. Це мої можливості долати страх, моя цікавість до іншого, відповідальність, моє внутрішнє право розширювати себе у житті та задоволення розширювати життя у собі, моя позиція професійна та людська. Думаю, що всім, хто не просто хоче професійного зростання, а стати автором свого життя, бути не його піком і не старіти душею, варто спробувати такий проєкт, як базове навчання гештальт-терапії.

Прошло вот уже три года, как перестала существовать такая важная составляющая часть моей жизни как группа - моя базовая группа обучения гештальт-терапии. Нет, мы не распрощались навеки, мы встречаемся в других проектах, созваниваемся, с некоторыми из участников стали дружить и даже семьями. Но такого феномена как моя группа в той, прежней форме, уже нет. Почему феномена? Потому, что до недавнего времени ничего более выдающегося и исключительно важного в моей жизни не случилось, не считая, конечно же, истории моего рождения, рождения моих детей и встречи с любимым человеком.

И сравнение такое не от желания придать пафоса моему отзыву, а от того, что именно эти события сыграли и продолжают играть в моей жизни судьбоносную, если хотите, кармическую, роль. Их можно назвать одновременно и финишами и стартами, когда то, что в тебе созрело, вдруг становится очевидным, и одновременно открывается следующий «портал», в который не войти ты не можешь, но что там дальше - не известно.

Вот таким финишем и стартом стала моя базовая группа второй ступени. Приход в нее - результат того, что во мне созрела уверенность: я могу позволить себе гораздо, гораздо больше, чем привыкла всегда о себе думать (кстати, это чувство возникло во время полугодового обучения на первой ступени). К тому же проучившись на псифаке в университете, поработав психологом в школе, меня никогда не покидало ощущение предательства самого себя, когда я занимаюсь не своим делом. Что я могла делать со своими профессиональными знаниями? Учить других универсальным законам психологии, исправлять их поведение, влиять на их выборы? Наверное, да. Но это вступало в жесткую конфронтацию с моей сутью, с моим жизненным опытом. Я не выношу насилия и высокомерия, в любом его виде, даже в самом «невинном» и полном благих намерений. Моя стезя одна - творчество. А если говорить о профессиональной деятельности - психотерапия, в которой я работаю собой, находясь с человеком напротив в равных позициях. И только более развитая чувствительность, расширенное осознавание и возросшая внутренняя свобода отличает меня от него и позволяет называться профессиональным термином «психолог». Вот такие качества и взращиваются в процессе обучения в базовой программе. Иными словами это не столько обучение, сколько проект развития. Это развитие своих всевозможных маленьких «я» и, по возможности, приближение к самому себе, к тому самому «Я», которое дает и крепкие ноги для устойчивости, и крылья для полета, и ощущение единства с людьми,из которого вырастает уважение к другому.

После обучения в базовой программе даже преподавание, чтение лекций приобретает несколько иной смысл, иную мотивацию - не научить кого-то, не спасти или помочь, а вступить в контакт с другим образом мысли, жизни, поделиться своим и получить что-то новое от другого, а главное вместе «Пожить», поймать удовольствие, поприсутствовать в жизни друг друга.

Если сравнивать с длинной жизни, то затраченного на то, чтобы стать терапевтом, не так уж много потрачено - всего четыре года. Однако, наполненность этого периода людьми, событиями, чувствами, открытиями и переживаниями, создает ощущение, что прожита целая жизнь. Групповые встречи с тренерами, групповая терапия, личная терапия, тройки, интенсивы, конференции - все превращается в душе в маленькие торнадо, после которых все в твоем представлении о себе самом может быть поднято, перевернуто и поставлено с ног на голову. Чувств и мыслей много, но общее ощущение - «Я живая! Я в движении!». Жизнь настолько может измениться, что на события начинаешь смотреть приблизительно так: «это было до гештальта», а «это после», имея в виду базовое обучение. В смысле: тогда я была другая (маленькая, слепая, напуганная, глупая, как угодно), а сейчас я изменилась (стала взрослой, зрячей, уверенной, осознающей и т.д.).

Люди, которые были со мною на протяжении этого проекта, являются, каждый в той или иной мере, близкими, которые так или иначе всегда будут присутствовать в моей жизни. И по-другому быть не могло. Мы все друг про друга знаем, вместе подрастая, мы, одновременно, учились сближаться и отдаляться, обозначать свои границы, с уважением относится к разности каждого. Удивительно меняется отношение к тренерам в процессе обучения: от идеализации, очарования или дистанции и недоверия к взаимному принятию, человеческому теплу и партнерству.

На данный момент я - гештальт-терапевт, диалоговый терапевт, у меня достаточно клиентов, для того, чтобы чувствовать себя уверенной в этой профессии, и так себя называть и планы на собственные проекты. И сейчас, вспоминая время, когда я обучалась в базовой программе, с любовью и благодарностью к своим коллегам и друзьям в группе, к своим тренерам, я чувствую, как все, что было заложено в эти годы живет и двигает меня по жизни. Это мои возможности преодолевать страх, мое любопытство к другому, ответственность, мое внутренне право расширять себя в жизни и удовольствие расширять жизнь в себе, моя позиция - профессиональная и человеческая.

Думаю, что всем, кто не просто хочет профессионального роста, а стать автором своей жизни, быть не ее пике и не стареть душой, стоит попробовать такой проект, как базовое обучение гештальт-терапии.

Цікавлячись гештальт-терапією можна часто зустріти твердження про те, що одним із головних завдань методу є допомогти клієнту набути нового досвіду в тій ситуації, яка його турбує чи мучить. При цьому більшість програм підготовки гештальт-терапевтів дуже багато часу приділяють теоретичним аспектам методу без такого важливого акценту на те, що відбувається в групі тут і зараз. Тоді знань багато, а застосовувати їх складно, адже вони не встигають стати частиною самої тебе. Важливою частиною програми навчання Ігоря Погодіна для мене стало те, що поряд з теоретичними аспектами головний акцент робиться саме на особистий, живий досвід, який обов'язково набувається у кожній навчальній триденці. Так народжується вміння не просто Бути, а справді Жити зараз. Думаю, що саме це стало відмінним, стійким фундаментом не тільки для моєї психотерапевтичної практики, але й для повсякденного життя, яке стало яскравішим. Дякую, Ігорю!

Интересуясь гештальт-терапией можно часто встретить утверждение о том, что одной из главных задач метода является помочь клиенту приобрести новый опыт в той ситуации, которая его беспокоит или мучает. При этом большинство программ подготовки гештальт- терапевтов очень много времени уделяют теоретическим аспектам метода без такого важного акцента на то, что же происходит в группе здесь и сейчас. Тогда знаний много, а применять их сложно, ведь они не успевают стать частью тебя самой.

Важной частью программы обучения Игоря Погодина для меня стало то, что наряду с теоретическими аспектами главный акцент делается именно на личный, живой опыт, который обязательно приобретается в каждой обучающей трехдневке. Так рождается умение не просто Быть, а действительно Жить в настоящем моменте. Думаю, что именно это стало отличным, устойчивым фундаментом не только для моей психотерапевтической практики, но и для повседневной жизни, которая стала ярче и красочнее. Спасибо, Игорь!

Оглядаючись на свої останні 3 роки, які я навчаюсь у базовій програмі підготовки гештальт-терапевтів, дивуюсь тому, як змінилося моє життя. За цей час я одружилася, організувала свою професійну діяльність оптимальним способом, на що не могла зважитися довгі роки. Але найважливіше — зараз мені здається, що я набагато живіша і щасливіша людина. Моє життя точно не стало легшим, але точно стало яскравішим! Так, ніби я повернулася у свої 18-20 років. Хоча на програму йшла не за змінами. У мене була абсолютно ясна та зрозуміла мета – отримати ефективний інструмент для роботи психотерапевтом від досвідченого та визнаного у спільноті професіонала. І отримати стимул до того, щоб відкрити свою приватну практику як психотерапевт. Я сходила на конференцію МДІ, подивилася на різних тренерів та обрала Ігоря. Зараз навіть не можу відповісти собі, чому саме його. Але думаю, що це була Доля) Або Поле, як заведено говорити у гештальті. Я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Я отримала те, що планувала. Розкажу по черзі про кожну мету. Почну з кінця. Ігор часто каже, що потрібно платити за своє навчання грошима, які отримуєш за свою роботу як терапевт. І спочатку це мене обурювало. Ну як таке можливе? Де взяти стільки клієнтів? Як розпочати практику, ми ж тільки почали навчання. Але програма влаштована так, що практика і справді з'являється. А клієнти самі знаходять свого терапевта. Вже на другому році навчання у мене з'явилися перші клієнти, хоча коли я прийшла на перший щабель, мені важко було в це повірити. Гештальт та діалогова модель, в якій працює Ігор, — це справді той інструмент, який мені був потрібен, щоб відчути себе впевнено у ролі терапевта. Це не просто метод – це набагато більше. Ти змінюєшся разом зі зростанням свого досвіду у гештальті. Адже сам терапевт — і є основним інструментом роботи. Робота терапевтом, навчання терапії — це щоразу захоплююча пригода, це щоразу нові та дивовижні зустрічі – з собою, Іншими, з Життям. І в мене багато подяки до Ігоря, як до терапевта та тренера. Спостерігати за його сесіями — це задоволення. Це про сміливість, ризик та одночасно вміння дбайливо ставитися до клієнта та його швидкості змін. А наші «триденки» — це можливість не просто здобути знання та спробувати застосувати їх, це навчитися «проживати» свій контакт із клієнтом, і щоразу все глибше усвідомлювати себе, як терапевта і як людину. А ще — це незабутній досвід Близькості. Це почуття, яке складно описати, але дуже легко впізнати. Те, що ми шукаємо все життя і яке робить нас по-справжньому живими.

Оглядываясь на свои последние 3 года, которые я учусь в базовой программе подготовки гештальт-терапевтов, удивляюсь тому как изменилась моя жизнь. За это время я вышла замуж, организовала свою профессиональную деятельность наиболее оптимальным способом, на что не могла решиться долгие годы. Но самое важное - сейчас мне кажется, что я гораздо более живой и счастливый человек. Моя жизнь точно не стала легче, но точно стала ярче! Так, будто я вернулась в свои 18-20 лет.

Хотя на программу я шла не за изменениями. У меня была абсолютно ясная и понятная цель - получить эффективный инструмент для работы психотерапевтом от опытного и признанного в сообществе профессионала. И получить стимул к тому, чтобы открыть свою частную практику в качестве психотерапевта. Я сходила на конференцию МГИ, посмотрела на разных тренеров и выбрала Игоря. Сейчас даже не могу ответить себе почему именно его. Но думаю, что это была СудьбаJ Или Поле, как принято говорить в гештальте. Я ни разу не пожалела о своем выборе. Я получила, то, что планировала. Расскажу по порядку о каждой цели. Начну с конца.

Игорь часто говорит, что нужно платить за свое обучение деньгами, которые получаешь за свою работу в качестве терапевта. И поначалу меня это возмущало. Ну как такое возможно? Где взять столько клиентов? Как начать практику, ведь мы же только начали обучение. Но программа устроена так, что практика и правда появляется. А клиенты сами находят своего терапевта. Уже на втором году обучения у меня появились первые клиенты, хотя, когда я пришла на первую ступень, мне сложно было в это поверить. Гештальт и диалоговая модель, в которой работает Игорь, - это действительно тот инструмент, который мне был нужен, чтобы почувствовать себя уверенно в роли терапевта. Это не просто метод - это гораздо больше. Ты меняешься вместе с ростом своего опыта в гештальте. Ведь сам терапевт - это и есть основной инструмент работы. Работа терапевтом, обучение терапии - это каждый раз захватывающее приключение, это каждый раз новые и удивительные встречи - с собой, Другими, с Жизнью.

И у меня много благодарности к Игорю, как к терапевту и тренеру. Наблюдать за его сессиями - это удовольствие. Это про смелость, риск и одновременно умение бережно относиться к клиенту и его скорости изменений. А наши «трехдневки» - это возможность не просто получить знания и попробовать применить их, это научиться «проживать» свой контакт с клиентом, и каждый раз все глубже осознавать себя, как терапевта и как человека. А еще - это незабываемый опыт Близости. Это чувство, которое сложно описать, но очень легко узнать. То самое, которое мы ищем всю жизнь и которое делает нас по-настоящему живыми.

Обираючи програму для навчання я керувалась двома критеріями:
1. Досвідченість, професіоналізм та репутація тренерів
2. Інтуїція/ поклик серця


Я можу довго знаходити аргументи чи описувати всі переваги і недоліки програми, але все це не має істинної цінності. Все що має цінність і справді важить - це 4.5 роки дослідження себе, своїх істинних бажань і прагнень, дорога до професії гештальт-терапевта.

Це Зустріч з групою, без якої я вже важко уявляю себе сьогоднішню, де я страждала, раділа, заздрила і розділяла щастя інших, соромилась, винилась, боялась, дивувалась, одним словом - оживала і жила. Це зустріч з вчителями, чиєю ученицею я пишаюсь бути. Я можу відвідувати різні спеціалізації, програми інших тренерів, інтенсиви та інші заходи, але мій альма-матер назавжди буде тут. «Кожного разу дивуватись («впечатляться») при зустрічі з Іншим та ризикувати, хоча б трішки» - мабуть саме так я б описала лейтмотив програми Ігоря. Обирайте серцем та приходьте

Обираючи програму для навчання я керувалась двома критеріями:
1. Досвідченість, професіоналізм та репутація тренерів
2. Інтуїція/ поклик серця


Я можу довго знаходити аргументи чи описувати всі переваги і недоліки програми, але все це не має істинної цінності. Все що має цінність і справді важить - це 4.5 роки дослідження себе, своїх істинних бажань і прагнень, дорога до професії гештальт-терапевта.

Це Зустріч з групою, без якої я вже важко уявляю себе сьогоднішню, де я страждала, раділа, заздрила і розділяла щастя інших, соромилась, винилась, боялась, дивувалась, одним словом - оживала і жила. Це зустріч з вчителями, чиєю ученицею я пишаюсь бути. Я можу відвідувати різні спеціалізації, програми інших тренерів, інтенсиви та інші заходи, але мій альма-матер назавжди буде тут. «Кожного разу дивуватись («впечатляться») при зустрічі з Іншим та ризикувати, хоча б трішки» - мабуть саме так я б описала лейтмотив програми Ігоря. Обирайте серцем та приходьте

У певний момент приходиш до розуміння того, що університетські знання — це, звичайно, Виготським, Леонгардом і молоду голову вже так і розпирає від кількості знань про людську натуру, але є лише одна заковика — відсутність розуміння куди і як ці знання приткнути... Викладачі зазвичай розводять руками і кажуть, дивно так, "підростете і практика додасться". Але минає рік, два, три і до якого місця так нічого й не додалося. Однокурсники захоплено мріють пізнати психоаналіз, обзавестися прокуреним кабінетом з пильними фоліантами у солідних палітурках, а також гарною і скрипучою шкіряною кушеткою, через яку проходитимуть дорослі, серйозні дядьки. За можливість бути на цій кушетці вони будуть безмірно і щедро фінансово вдячні. А насправді? З'ясовується, що це ще кілька десятків років навчання поза університетом і, нарікаючи на свою долю, змушуєш Чехова, з його вічним студентом, кілька разів перевернутися. Виходить, що психоаналіз — не такий варіант. Перебуваючи в цих роздумах, мені трапляється на очі книга в білій обкладинці, на якій дівчинка їсть сніговика і назва така загадкова —"Его, Голод і Агресія" Так сталося моє знайомство з особистістю та ідеями Фріца Перлза — випадково. Ця ж випадковість та зацікавленість визначила напрям, якому я вирішила навчитися — гештальт психотерапії, залишилося лише знайти де б це зробити. Пара місяців пошуку та вибір припав на базову програму навчання. Так і почався мій перший етап подорожі до вивчення психотерапії. Цей процес неодноразово дивував і бентежив мене. Як дізнатися, що це зовсім не про лекції, конспекти та практичні поради? Дивно. Пізнавати принципи гештальт-терапії доводилося насамперед через себе, ціною своїх переживань та відчуттів. Коли в групі серед людей різного віку та інтересів доводилося відкривати найпотаємніше та найінтимніше, зустрічатися з тим, як бачать і реагують на тебе люди насправді, а не тим, що ти з себе зображуєш. Не раз виникала ідея про те, що надто великою ціною цей досвід дається, але щось весь час не давало зупинитися. Здебільшого, я можу дякувати за це тренеру, що не втомлювався підтримувати протягом усього шляху та підживлював інтерес до того, що може чекати далі. Інтерес і цікавість, як до теорії, до себе, людям — це були рушійні сили мого навчання. Слід зауважити, що з роками він не розвіюється, а лише посилюється. Завдяки програмі я навчилася більше прислухатися до себе та своїх бажань, цінувати свободу свого самовираження і, саме через це, стало легше приймати людей, близьких та далеких, більш вільними. Я б навіть сказала, що в житті з'явилося місце для здорової байдужості, тому що справжню цінність придбала справжнє життя, в сьогодні, а не перспективи, що "лякають" завтра. Особливо цікавим для мене виявилося те, що починаючи навчання у програмі з професійною метою, процес набув і глибокого особистого значення і зараз він потрібен мені більше як людині, ніж як фахівцю.

В кой-то момент приходишь к пониманию того, что университетские знания - это конечно Выготским, Леонгардом и молодую голову уже так и распирает от количества знаний о человеческой натуре, но есть всего одна загвоздка - отсутствие понимания куда и как эти знания приткнуть... Преподаватели обычно разводят руками и говорят, мудрено так, "подрастете и практика приложится". Но проходит год, два, три и ни к какому месту так ничего и не приложилось.

Однокурсники восторженно мечтают познать психоанализ, обзавестись прокуренным кабинетом с пыльными фолиантами в солидных переплетах, а так же красивой и скрипучей кожаной кушеткой, через которую будут проходить взрослые, серьезные дяди. За возможность поприсутствовать на этой кушетке они будут безмерно и щедро финансово благодарны. А на деле? Выясняется, что это еще пара десятков лет обучения вне университета и, сетуя на свою судьбу, заставляешь Чехова, с его вечным студентом, пару раз перевернуться. Получается, что психоанализ - не такой уж и вариант. Находясь в этих раздумиях, мне попадается на глаза книга в белой обложке, на которой девочка ест снегиря и название такое загадочное - "Эго, Голод и Агрессия".

Так произошло мое знакомство с личностью и идеями Фрица Перлза - случайно. Эта же случайность и заинтересованность определила направление, которому я решила обучиться - гештальт психотерапии, осталось только найти где бы это сделать. Пара месяцев поиска и выбор пал на базовую программу обучения. Так и начался мой первый этап путешествия в процесс изучения психотерапии.

Этот процесс неоднократно удивлял и обескураживал меня. Каково узнать, что это совсем не о лекциях, конспектах и практических советах? Удивительно. Познавать принципы гештальт-терапии приходилось в первую очередь через себя, ценой своих переживаний и ощущений. Когда в группе среди людей разных возрастов и интересов приходилось открывать самое сокровенной и интимное, встречаться с тем как видят и реагируют на тебя люди на самом деле, а не тем, что ты из себя изображаешь. Не раз возникала идея о том, что слишком большой ценой дается этот опыт, но что-то все время не давало остановиться. По большей части, я могу благодарить за это тренера, что не уставал поддерживать на протяжении всего пути и подпитывал интерес к тому, что может ожидать дальше. Интерес и любопытство, не только к теории, но и к себе, людям - это были движущие силы моего обучения. Должна заметить, что с годами он не развеивается, а лишь усиливается.

Благодаря программе я научилась больше прислушиваться к себе и своим желаниям, ценить свободу своего самовыражения и, именно из-за этого, стало легче принимать людей, близких и далеких, более свободными. Я бы даже сказала, что в жизни появилось место для здорового безразличия, т.к истинную ценность приобрела настоящая жизнь, в сегодня, а не "пугающие" перспективы завтра. Особенно интересным для меня оказалось то, что начиная обучение в программе с профессиональной целью, процесс приобрел и глубокое личное значение и сейчас он нужен мне больше как человеку, чем как специалисту.